Дослідження

Спогади про Івана Кавалерідзе Тетяни Попової

Напередодні святкування 130-ти років з дня народження видатного українського митця І.П. Кавалерідзе, нас запросили до родини заслуженого лікаря-гомеопата  України Т. Д. Попової, яка добре знала Івана Петровича. Приватна садиба у місті Ірпінь, яка розташована по вулиці Д. Попова, гостинно відчинила свої двері і ми опинилися у затишній вітальній кімнаті. За великим столом, що був по-святковому сервірований, сиділа господиня зі своїми дітьми та онуками. Нам розповіли, що в родини є така традиція – щонеділі збиратися разом на обід. У дружній атмосфері, за цікавими розмовами було зроблено аудіозапис спогадів Тетяни Дем’янівни про І. Кавалерідзе, текст якого наведено у повному обсязі:

Я знаю І. П. Кавалерідзе з 12-ти років. Моє знайомство з Іваном Петровичем відбулось за часів німецької окупації 1942 р. – мій батько пішов до нього в гості та взяв мене з собою. Кавалерідзе мешкав у будинку спеціалістів на Брест-Литовському шосе, 30, біля зоопарку (архітектор цього незвичайного будинку з барельєфами – Миколай Холостенко). Вони говорили про різні дорослі речі, а мене зацікавив Дон Кіхот, якого я добре запам’ятала. Багато років потому, відвідуючи виставку робіт І. Кавалерідзе в Сумах, яка проходила у приміщенні храму, я побачила цю скульптуру, але створену, як там було написано, у 1947 році, а не в 1942, як це було насправді (замітка в газеті «Нове українське слово» про відкриття другої художньої виставки, Київ, 1943 р.: «Скульптор Кавалерідзе виставив свого відомого «Дон Кіхота»).

Тоді, у роки війни, Кавалерідзе брав участь у художніх виставках як скульптор, його вважали майже міністром культури – такі мої дитячі спогади. Тож після війни він шалено боявся радянської влади. Кожного дня він чекав, що хтось постукає в його двері і скаже: «Ходімо».

Пізніше Іван Петрович часто приїздив до нас в Ірпінь. Він постійно лікувався у мого батька, скоріш за все, ще до окупації. Дуже добре пам’ятаю, як він заходив своїми великими кроками… Я також бувала досить часто в його родині – товаришувала з його дружиною, Надією Пилипівною, дочкою П. Капельгородського. Мешкали вони в дуже скромній квартирі на вул. Червоноармійський, 12. Іван Петрович із дружиною жили більш ніж скромно, часто родина зазнавала скрути, але пам’ятаю, він завжди приїздив із великою коробкою цукерок… галантно так.

Надія Пилипівна Капельгородська – колишня актриса полтавського драматичного театру. До революції її батько був «засланий» у Ногайський край губернатором. Коли у Кавалерідзе не було замовлень і родина сиділа без грошей, вона писала оповідання за своїми дитячими спогадами життя у Ногайську та розміщала їх у журналах – таким чином підробляла.

Знаю, що в Івана Петровича була інша родина у Харкові. Особисто нікого з них не бачила, але знаю, що Надія Пилипівна завжди надсилала їм гроші – була дуже сердобольною, м’якою жінкою. Пам’ятаю, вона йшла за якимись покупками та побачила вуличну продавчиню, яка «посиніла» від холоду. На запитання: «Що з Вами?» та відповіла: «Та ноги голі …». І от Надія Пилипівна повернулася додому і принесла продавчині теплі панчохи.

Іван Петрович мене ліпив, в мене є бюст його роботи. Під час сеансів багато розповідав, як він спілкувався із Ф. Шаляпіним, який був його улюбленою моделлю. Розповідав про Париж, про гарних паризьких дам.

В нього був красивий сивий локон, який він кокетливо поправляв. Іван Петрович сказав мені дві речі: «У Вас асиметричні брови, не дуріть, не робіть їх симетричними» та «Знаєте, у Вас дуже гарне оце ось місце …». Будучи лікарем, оглядаючи пацієнтів, я бачила у багатьох дам т. з. «клімактеричний горбок», в деяких випадках він дуже великий, наче млинець поклали. Але цей «клімактеричний горбок» з’являється у жінок певного віку, у молодих його немає. І ось коли я в своїх пацієнток бачила ці горбики різних форм, розмірів, згадувала Івана Петровича, його професійне око. В мене цього горбка зовсім немає … Як це можна було передбачити, мені ж тоді було лише 26 років, Ви уявляєте? А він це бачив.

Замовлень у Кавалерідзе було обмаль, грошей ледь вистачало. Коли Іван Петрович подавав якісь проекти, то до нього за такі дрібниці чіплялися – то Горькому ґудзики поміняти, то ще щось. Якось замовили йому бюст Інеси Армандт, дали дуже короткий строк для виконання. Тоді він обвів поглядом полиці, на яких стояли його роботи, зупинився на моєму бюсті та сказав: «Знімемо дівчині коси, зробимо трошки нахабніший погляд …». Таким чином я увійшла до історії (сміється).

На мій погляд, найчудовіша робота І. Кавалерідзе – пам’ятник Сковороді у Лохвиці. Мої батьки, коли ми там бували, завжди зупинялися біля нього. Київський пам’ятник зовсім інший – сухий, скутий, офіційний … а в Лохвиці – один з найкращих, абсолютно винятковий.

Цікавий епізод: І. Кавалерідзе робив бюст Олени Хопти, ударниці соц. праці. Запросив її сина подивитись, а той: «Та мати наче буряками займалася, а тут буряків замало …».

Одного разу М. Хрущов згадав у своїй промові Кавалерідзе, назвавши його покійним. Дуже обурений, Іван Петрович поїхав до Москви. Ми з Надією Пилипівною вважали, що не треба було цього робити. Там його зустрів якийсь чинуша, якусь дурницю говорив. На тому все й скінчилося.

В дальній частині нашої садиби була баня. На її даху стояли грифони роботи І. Кавалерідзе (зараз вони в будинку). А ось там, за ялиною, стоїть ваза з чавуна його ж роботи. В Національному Музеї Медицини України знаходиться бюст засновника гомеопатії Самуеля Ганемана роботи Кавалерідзе – мій дарунок музею. В музеї «Однієї вулиці» м. Києва експонуються маленькі бюсти Шаляпіна, Толстого та Олоферна з колекції родини Попових. Також лишилось дві збірки книг, які І.Кавалерідзе подарував батькові: «П’єси» (1976) та «І. Кавалерідзе» С.Т. Зінич, Н.М. Капельгородської з дарчим написом скульптора: «Демьяну Владимировичу Попову, Великому Человеку и врачу, которому глубоко верю и которого горячо люблю. И. Кавалеридзе, 1971».

25.12.2016      Зустріч провела старший науковий співробітник Маркарова Кетевані

В гостях у Поповой-2_Best

музей-майстерня І.П. Кавалерідзе